* * *
Так сумно пахне кава
моїм опалим листям…
І падають заграви
і котяться сріблясто
в коричний морок ночі
стозорими свічками.
І дивляться пророчо
п’ять місяців над нами
в скляному вітражеві —
по однім в кожній грані.
І чайки сплять рожеві
і відцвітають за ніч.
У темнорукім смутку
мою ховаю силу,
а ранок стука в лутку,
до вічного красивий.
У чашці чай квітує
гарячим горецвітом…
Це так любов крокує
в своє найперше літо.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.