Богдана БОЙКО

* * *

Затримався той нерозлущений грецький горіх
На дереві, що зачепило тебе за рукав.
І гілка надламана в’язла у вітрі осіннім.
Як холодно! Колір очей, наче стовбур без листя.
Оракулом карим злітає оспіваний птах.
І згук проминає. А я зустрічаю даремно
Людину під тягарем правдоподібних дощів,
Які, мов земля Святогора, трима парасолька
І скинути хоче. Проте – витривале кохання.
Нагадує осінь завжди щось терпке до безмежжя.
Долоні притулені вічно до схилених щік.
Подумай про мене. Твій мозок знімає лушпиння
І кида на шлях, де багаття облич перетліло.

***