Богдана БОЙКО

* * *

Ми, літери, дереворізами
Із нахилу гілки ліземо.
На зігнутім аркуші паперті
Закладаємо цвіт папороті.
І мальовничою кров оця
Здається, ніби шовковиця.
Всю душу обіймами
Виймемо.
Де палиця, –
Пів-лиця, –
Там визнається трунок,
Немов дорогий візерунок,
Відкладений вбік на дивані
В поштивому здивуванні.
О, як чарівливо!
Чтиво.

***