Іван БОЙЧУК

АГЛЮЦИНАЦІЯ ОБРАЗІВ

(міні-поема)

І. Андрусяку

Аналітик

Голос:

Прийди у місто збоченців чи стигм!
Прийди у місто масок чи друїдів!
Полиш свій страх бо поза ним
Стоїть печаль і ходять люди замість звірів!
Прийди — ти знаєш що то сенс життя
(…шукати іншого — не забагато честі:
вбивати тінь волаючи інцести
чи… касти кострубатого сліпця…).
Залишся там. Для нації важливо
щоб поводир був родом із села
і ніс на собі хрест. Можливо —
це місія твоя. А сла-
ва — то пусте: то тільки транс душі —
тримати сонм не знаючи про правду
з чого вінок: із терену чи лавру
чи просто… електроди на спині.
Залишся там. Вмирати рано… пізно
Чи серед дня — повернення в печаль.
Перелічивши душ своїх намисто
зроби цей крок за власну білу грань…

Аніма

Він:

Поч-чалося. Пухлини вже ростуть поміж дерев
Немов свічки: прийдешні і… колишні.
Шукаючи Єдинобога Крішну
Алаха чи Перуна чи… (пся-крев)
находиш жінку. Стриманість і страх
(як потерчата) просять і приносять
глибінь очей бо незабаром осінь
черкне обличчям лист і.. понесе.
Замкнувся світ. Дволикості як ночі —
то ж сміх як ґелґіт. Скальпелем скелет
словами небо білим снігом просо
покрити… Тіло… Потім тет-а-тет
стояти (більше ні чичирк).
З думками битись знявши веремію
а в серці: “Я у тебе вірю.
Навіщо нам оцей порожній скрик?”…
………………………………………………
Пухлини все ростуть поміж дерев…
Дівочі коси не замінять роси…
Ти відійшла бо незабаром осінь
прийде в наш сад…

Ананке

Вона:

Невже тінь може блукати пагорбами мозку, залишившись назавше, адже малюнки — то тільки миттєвості казок і більше нічого. Приховані сни інколи обертаються вічністю — стають самозреченням.
То ж чи варто?
Обрій ніколи не стане іншим окрім самого себе і скільки не тікати на захід — схід завжди стоятиме за плечима, як сонце пектиме відчуттям колишніх поцілунків і… приреченості, зрештою — соромом.
То ж чи варто?
Збудувавши свій маленький храм, ходити до нього немов до школи — бавитися радістю чи печаллю, гратися долями чи людьми — як ляльками, навіть не уявляючи, що колись настане ніч… кінець… прірва…
То ж чи варто?

Акме

Він:

Вона:

Покладу свічку поміж грудей
на камені точену
(Замолімо гріхи наші
перед вічністю)
нехай проросте дерево
кольору цнотливо-білого
(серед зелені
на теренах спокою).
Засію поле словами
тільки відвертими
(Навіщо нам оцей бруд
коли є люди)
може зійде сонце
тобою омріяне
(а мрії не вірять в сни…
то ж снів не буде).
Збудую палац для риби
а ввійде краля
(… а коли сльози висхнуть
від подиху серця)
і зупиниться час
для тебе… для мене… для Бога
(……………………………………
словами тебе не вимовиш).

Аффект

Він:

Забути і не повертатися
назад під назвою “Вдома”.
Шукати містерій чи матриці
в якій ще жевріє втома…
Забути — а отже зникнути
в нічному мереживі знаків-
казок. Віртуозне марево
зупинить свій крок…
Можливо… Напевно… Точно вже
зринати Летючим Голандцем
у снах сновидіннях споминах.
Садити дерева. Вранці
спалити себе — як офіру
і ставши на захід сонця
НАВКОЛІШКИ
проказавши “Вірую…”
двоїти дорогу… пошепки…
………………………………………………………
Забути і не повертатися…

Агорафобія

Вона:

Бути бранцями чи обраними, вибираючими чи вибраними на дорозі цій, що розсікає поле і світить вночі наче свіча? А навколо ні одної душі (неозорих снів чи спокус, чи тільки думок про прийдешнє, що вже було колись) — лише манекени, фантоми чи… вовкулаки.
Сумно якось повертатися…
Стати кралею чи маревом, фортецею чи постіллю на руках твоїх язикатих? А вулиці повняться спокоєм жінок чи дітей відкинутих (… словами радості втілене сонце встає…) високо над головою…
Що ж, прямувати на схід, необертаючись…
Зупинити час, щоб він зупинив когось, щоб пісок намок в скляній посудині, стверднувши в серці — серцем ставши. А потім ходити, дітей збираючи зі сліз висхлих, бо вже…
… однаково…

Аналітик

Голос:

Завісу панове! Зніміте завісу!
Накрийте тим балахоном печаль!
Навіщо обличчя тримати закриті?!
Навіщо на серце вдягати вуаль?!
Це дійство панове. Життя — то як дійство…
Ви хочете знову відчути екстаз?
Завісу панове… Зніміте завісу
свою… неповторну… в цей раз.

***

© Іван Бойчук. Всі права застережені.