* * *
І знову у припливі самоти
уткнуся лобом у холодну шибку,
і плакатиме дощ –
сріблясті нитки
розвісить із небес і до землі.
В самотньому під’їзді
в вогкий плащ закутаюсь,
у мрій м’яку оману
й ти, мовчазний, стоятимеш позаду,
всухаючись у віртуозний джаз,
у переливи крапель поміж труб,
у громихання десь далеко, десь...
І так упевнено візьмеш мене за руку,
і просто мовчки
в дощ мене
введеш...
***
© Настя Богуславська. Всі права застережені.