Олександр БОГАЧУК

ОСТАННЯ МИТЬ

Лесі Українці

Прокинулась — і до вікна: “Так темно,
Що навіть зорі й ті, немов ожини,
Хитаються в очах… Уже даремно
Скликати лікарів. Усі причини
З’ясовані й підведені до грані
Самим життям. Не віриться одначе,
Що тріскає в останнім пориванні
Остання мить… І темрявою кряче
Щербата ніч. Як важко се збагнути,
Коли ще мозок жевріє безсонно,
Запитуючи: бути чи не бути?..
А серце меркне, і в очах солоно
Згасає світ. О смерте, зупинися!
Невже за мною находилась мало?
Дай думою майнути на Полісся,
Що десь далеко, там, за перевалом,
На заводях, на тихих зорях лілій;
Туди, де думу думають тумани,
Статечно підкрутивши вуса білі,
І на човнах сидять, як дідугани,
І курять люльку місяця. Невже-то
Не суджено побачити востаннє,
Як тиша тонконогим очеретом
Стоїть на тиші? А вона світає,
Мережачи нового дня надію,
І виграє сопілками проміння
На цілий світ. О, що з собою вдію,
Коли на груди наляга каміння
І чахне обрій… А за небокраєм
Видніються хоругви малинові
І сходить сонце повним короваєм
На вишитім хрещатім рушникові
Для інших…”

Сурамі

© Олександр Богачук. Всі права застережені.