Олександр БОГАЧУК

НЕЗГОЄНА СЛЬОЗА

Коли несемо друга в домовині —
Схиляємо і думи, й знамено…
О, як-то мало треба тій людині!
І скільки того їй життя дано?
А як багато мріялось зробити,
Сягнути ще незвіданих орбіт!
І ось усі незвідані орбіти
Орбітами вінків замкнули світ.
Ступаємо, причавлені думками,
Окутуєм слова в тужливий жаль.
“Немає…” І розводимо руками,
І котиться полинова печаль.
І недруги солоне тулять слово,
Мовляв, ніхто подумати не міг,
Що невблаганна викраде раптово
І на всевічний забере нічліг.
Ого, ви навіть плачете, паскуди?
То виповзли не сльози — хробаки!
Забули, як хапався він за груди,
Коли точили ви — на всі боки?..
Зітхнув оркестр і флейтою чаїно
Кигиче, і голосить, і щемить…
Але громада цвинтарна камінно
Заціпла у граніті і мовчить.
Вклонилися німі вінки і квіти —
І з них над горем виросла гора.
Затихло все. А що тут говорити?
Лиш не мовчала матінка стара.
Жила людина — і нема людини…
Ще до горбків приліг один горбок,
Обернений важким обличчям глини, —
І все життя змоталося в клубок.
Змоталося… Ніхто вже не мотає
Ні нервів, ні печінки, ні душі;
Лише газета скраю заверстає,
Підпишемся гуртом — ТОВАРИШІ.
Зберем до купи всі літа і дати.
Рядки зігрієм щирим почуттям,
Що ми ще довго будем пам’ятати
І світлий образ, і палке життя.
Згадаєм, як палало його серце,
Що згасло, мов зоря, на півпуті.
Але… Але… Уже запізно все це!..
Напишем — хоч записуй у святі.
А він же був звичайним чоловіком,
Лиш незвичайно сяяло чоло…
Радів і плакав із двадцятим віком,
І не цурався пісні за столом.
Умів із другом хліб і сіль ділити,
Прощати і ненавидіти вмів…
Вдягнулася могила в пишні квіти
І в золото каліграфічних слів.
…Якби в житті ми вміли дарувати
Хоч половину тої теплоти, —
На душу не лягли б нежданні втрати
Крижинами могильної плити.

***