* * *
Дивно, сливе незбагненно –
забуваю, що я – це я,
а реальність була достеменна
і справжніське було каяття.
Знов щоденників спраглі руки
і листів запізнілі питання.
Вивертаєшся із розпуки, –
повертаєшся до стогнання.
А на вуличках, вкритих сльотою,
ходять тіні, блукають душі, –
ти підеш за цією рікою?
Ти просто мусиш
розгортатись, як лист троянди,
навіть там, де буває посуха,
залишати незгойні язви
і тотальну відсутність руху.
Як і вперше, відчуєш шкірою
цю відрадну пожежу прощання.
За новими пращами й миррами
небезпеку пізнання.
21-22.06.2000
© Анна Біла. Всі права застережені.