XIV. НАДІЯ — У МРІЯХ
Марить Івась вже три ночі:
„Дівонько, швидше сюди!..
Ноги в гарячому клоччі.
Призніть на пальці води.
Кров на шляху і в куветі
Капля із ран “бунтаря”.
Гляньте, чи є на монеті
Дзьоб на обличчі царя?..
О… біля школи хлоп’ята!
Зараз до них я піду.
Пси пошматали штанцята…”
„Ось я до ран покладу
Лист подорожника свіжий.
Випростай ніжку, синок.
Взяв би хоч крихітку їжи.”
„Дай-но водички ковток.”
Біль сподівання всі вивів.
Камінь-тягар на плечах.
Йвасю ввижається Київ.
Пломінь червоний в очах.
Чорне вороння на кленах.
Гнівом вирує майдан.
Владно підвівсь на стременах,
Крикнув у натовп Богдан.
„Бачиш, правиця піднята,
Гопки став кінь…
Копити
Вдарять… Там наші хлоп’ята…
Нене, ти їх захисти…
Пси пошматали сорочку.
Пристав підходить здаля…”
„Годі… Засни, мій синочку.
Годі, скорбото моя.”
* * *
Минув і тиждень.
А дитина
Як вітром зламана билина,
Не може з ліжка підвестись.
„Ану, Івасю, стань ногою,
Торкнись долівки і другою,
На мене ручкою зіпрись”.
„Ліву тягну я не з ліні:
Вивихнув, певне, в коліні.
Права — тяжка, як мішок:
Пес у наскоки раптові
Виточив свіжої крові —
Ногу погриз до кісток.
Тяжко…”
„Ми біль пересилим.
Слово моє пам’ятай:
Рухались швидше, щосили.
Зробим мандрівку у гай.
Рухатись не для забави:
Вдруге цвіте сіножать.
Знайдем цілющії трави.
Рухатись… менше лежать.”
„Не можу йти, а маю хить.
Сінця охапок постеліть
Отам під грушею старою,
Де рано часто зустріча
Мее улюблене курча,
Шукає “квочку” під полою.”
„Гаразд, мій сину.” І бігцем
До груші ненька подалася.
Постіль, устелена сінцем,
Чекала хворого Івася.
Не гнітить хатняя задуха.
Шепоче груша й темний гай:
„Вставай, Івасику, вставай!”
Мов тиху пісню хлопчик слуха —
Про край щасливий звуки саги
Проміння чує на руці.
І наче Йвасю для розваги
Ворушать листом вітерці,
Цілують чуб, запалі щоки.
Із шумом листу в унісон
Тепла невидимі потоки
Несуть Івасю мирний сон.
Заснув. І бачиться хлоп’яті
Стіжки, дротами перетяті.
Цвітуть колючі будяки.
Мандрівники, піднявши палі, —
„Вперед… вперед!” — кричать в запалі.
Між ними Йвася земляки —
Школярики.
„На Київ з нами!
Не бійсь: з учителем, не сами!”
„Заждіть хвилиночку одну…
Я зараз вас наздожену”.
Рвонувсь, а ноги а ні з місця:
Проткнули їх недуги вістря,
У твань засмоктує туга.
„Візьміть до Києва, братове,
У мене в путь усе готове,” —
Івась у розпачі блага.
„Заждіть!”
Та гине Йвася мова
В диму:
Горить в яру діброва,
Як купа хворосту суха.
Горять човни в Дніпра заплаві.
Палає лист на переправі,
Стовпом червоним вибуха.
Івась прокинувсь.
Тихо всюди:
В степу на праці жнивній люди.
Не чути крику дітвори.
Зника поволі біль у тілі.
Лікує рани наболілі
Ласкаве сонечко з гори.
Івасю любо: з-за плеча
В нього вдивляється курча.
Клює то ґудзик, то сорочку,
Сюрчить і кличе матір-квочку:
„Дивися — грудочка смачна:
В ній, певне, зернята пшона.”
Прибіг і песик-пустунець,
Лизнув курчатко в гребінець.
Хворобу хлопця чув він нюхом.
Почухав лапкою за вухом,
На Йвася глянув, тут же ліг
Йому покірливо до ніг.
„Що снилося?.. У шумі листу
Ти мову дівоньки речисту
Почув?
Чи знов побачив гай,
Що в сні так голосно кричав?”
Не дівоньку і не баклагу.
Зустрів я учнівську ватагу.
На Київ хлопчики ідутьт…
До них, матусе, серцем лину.
Заждіть, кричу, одну хвилину:
Я з вами вирушу у путь.
Хотів ступнуть — занили рани, —
Мов в тіло врізались кайдани.
Від болю плачу, від нудьги”.
„Отак нас мучать бордюги!..
Потрібна сила, а не сльози.
Кусає звір, вчиня погрози —
Вклади на місці звіра-пса,
Як нищить дерезу, лопата,
А чи будяк міцний, лапатий
Стина голінная коса.
Одужуй, сили набирайся.
Ніколи праці не цурайся.
Зростеш — узнаєш сам тоді,
Що людське щастя лиш в труді.
Щоб заробить — шляхи ті самі:
В маєтки панські батраками
Глитайську ниву оремо.
Так нині, як і прежде віку.
Скарбам панів немає ліку.
На шию… знайдеться ярмо.
Впадати в розпач нам не варто.
Здобудеш в праці сили гарту.
Ідуть на Київ школярі
Сьогодні рано: вчитель з ними.
Одужуй… Ніжками міцними
І ти підеш на Броварі,
До Лаври”.
„Нене, правда тому,
Що все у містові святому
Спалив ненависний Батий?”
„Так. Кажуть війни неминучі.
Але прополе сонце тучі —
Побачиш Київ золотий.”
„Слабий я… Думати не смію.
А ви вселяєте надію.
Спасибі, нене дорога.
В руках відчув я кров у жилах.
У степ летітиму на крилах,
Лише підгоїться нога.
В яру глибокому і в гаї
Я з вами зілля накопаю
І подорожника нарву.”
Бабуся шепче: „Для спокою
Знайти потрібно звіробою
І таємничу сон-траву.”
„Знайду…
Напаснику Бордюже!
Понівечив мене ти дуже.
Болять сліди від канчука.
Страшні твої дебелі руки
І погляд хижої тварюки,
Твоя подоба павука.
Хай біль пече, мов приска варом.
Я підчуняю незабаром
І по матусенім сліду
Таки до Києві дійду!
Загоїться пекуча рана…
Побачу справжню булаву
І постать мужнього Богдана
На мусянжевому коні…
Лиш тільки б видужать мені.”
1971-1973
Джерело: рукопис, наданий донькою поета Бельською Л.С.