Ольга БАШКИРОВА

* * *

Я дрімала в кутку. Напівтемно було в диліжансі.
Не дивуйся. Повір, я тоді вже на світі жила.
Раптом сонний візник закричав: “Бережись ! Індіанці!”
І в циліндрі сусіда мого затремтіла стріла.

А іще… пригадай таємничі провулки Мадрида.
Твої ніжні слова і моя несмілива рука…
Сниться й досі мені та жахлива, кривава корида.
Ти мені присвятив велетенського злого бика.

Шепотіли шовки, ятагани всміхалися криво,
Промайнули епохи, немов нерозгадані сни.
Цілували вітри твоїх коней у сплутані гриви
Я чекала тебе. Я чекала тебе з далини.

Ніби дивне відлуння псалмів під склепінням капели,
Я усюди шукала мою неможливу любов.
Сто разів я конала в кривавих обіймах Отелло,
Щоб в солодких обіймах Ромео воскреснути знов.

Ми раділи і сонцю, і сивим англійським туманам.
Світ лежав перед нами, прекрасний і завжди новий.
Ми ятрили серця мовчазним непривітним курганам,
Щоб порушити скіфського золота сон віковий.

Це найвище знання: не боятись ні куль, ні багнетів,
Лише втримати меч і розп’яття у теплих руках.
Після болю падінь ми зазнаємо радості злетів,
Після довгих розлук ми зустрінемось знов у віках.

***

© Ольга Башкирова. Всі права застережені.