Віра БАЛДИНЮК

УМАНЬ

Моя старенька, досить тобі поратись!
Ковтаєш сльози прикрого дощу.
Життя жилавим вулицям відпорото,
І біль твій, як негода, ще не вщух.
Причепурившись новими принадами,
Ти квітнеш, провінційна і п'янка.
Довірливо захоплена порадами,
Чекаєш літа, ніби-то дзвінка.
Немов рятуєшся у своїм буйноцвітті,
Ховаєшся від когось. Але ми
З тобою найрідніші в цілім світі.
І не кричи на мене! Й не гони.
Тікають юнаки шукати долю
На інших нерозвіданих шляхах…
Пусти їх. Спроба перекотиполя
Нехай не стане спробою гріха.
Чи зраджують тебе, моя старенька?
Кого з жінок не зрадило життя…
А ти ж тепер як жінка. І як скринька
Із купою цікавого сміття.
Дахи і вікна, знов дахи. І вікна,
Підборів цок… І знову тільки мла.
За хвильку вулиця до тої тиші звикне.
Скажи, ти ж не завжди така була?
Мабуть, гула базарами й сміялась,
Як дівка, що сп'яніла від весни.
Й стежки твої, мов коси, заплітались.
До кого в ті часи вели вони?
Чи слухала казки Рабі Нахмана,
Із подивом вдивляючись в уста,
Як восени (чи правда, чи омана)
Жадала листопадових вистав?
…Ось так, уже зустріла надвечір'я.
Міні-проспект біжить у міні-даль.
Дахи і вікна. Як електропір’я,
Метелики злітають із проваль…

***

© Віра Балдинюк. Всі права застережені.