Іван БАГРЯНИЙ

АНТОН-БІДА — ГЕРОЙ ТРУДА
Розділ другий

Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!
Та й лауреатові привіт.
Привіт, лауреате!

Бо ти всього лиш “шут-горох”,
Царя нового “скоморох”.
В ганьбу таку тебе затіг
Московський “пряник” і “батіг”.

Та за кривляння те смішне —
За хліб “шута-гороха” —
Ніхто тебе не розіпне, —
Хто ж судить “скомороха”!

Йому і так далась ганьба.
Хто ж судить бідного раба?!
Ти пам’ятай про це завжди.
Велике серце у Біди.

На тому й крапка. А тепер —
Журись за всю Рассєю, —
Продовжую про еСеСеР
Діпівську “Одисею”,
Щоб світ увесь узнав про зло.

Ти теж послухай, як було,
Яка в Біди судьба тверда…

Галло!
Говорить сам Біда!

І
І “шірока”, і “вєліка”
Оця “страна родная”,
Та тільки місця ні вершка
Антонові немає.

І “шірока”, і “вєліка”,
Безкрая
і бездонна,
А місця — ані пів-вершка
Немає для Антона!

Для нього все нулі-нулі,
Самі шпички, о, Боже!
Він бігає по всій землі —
І вибігти не може.

Бо всюди місце завузьке.
Бо всі ж кордони —
“на замкє”.
(Щоб раптом із “родной страни”
Не повтікали всі сини!

Бо ж знав Антон:
на сьомий глас
Давно дядьки співали —
“Держава дбає не про нас”
“В Інтернаціоналі”…

Цей гимн і кожен хлопець наш
Напам’ять знав, як “Отченаш”;

Чи він з слов’ян,
чи він з татар,
Чи він “куркуль”,
чи “пролетар”,
Чи селянин,
чи робітник:
Псалом оцей співати звик,
Тягнув в журбі на сьомий глас:
“Держава дбає не про нас!”

Тому —
і місце завузьке.
Тому —
Й кордони “на замкє”.

Щоби з широкої “страни”
Не повтікали всі сини.)

ІІ
Ой, “шірока” ж
та й “вєліка” ж
Оця “шестая міра”!!
Та й мука в ній усім така ж —
Згубивсь їй лік і міра.

Її “разсудком нє обнять”,
“Аршіном — нє ізмєріть”…
Але куди ж і як втікать?!
В які проскочить двері?!

Гай-гай,
з комунських емпірей
Немає стежок,
нема дверей.

І мечеться, немов в петлі
(Чи в землю би, о, Боже!?), —
Кружля Антон по всій землі
І вибігти не може.

Немов звірок,
малий синок
Великого Народу, —
Лишився він, як той листок,
Один з усього роду.

Батьки десь вмерзли в землю там,
У вічній тундрі Комі,
Як вічний пам’ятник вождям
Отим, що в Совнаркомі.

І сестри теж… лиш сніг і лід!
Загинув там усенький рід.

ІІІ
Але не просто згинув він
(Загинуть так не ново!), —
Він опустив “свободи крин”,
Так мовити б, “ п л я н о в о ”.

Бо що таке соціялізм?
Ц е — п л я н ! — сказав Скотінін,
Пробачте, Лєнін, —
і девіз
оцей
Синедріон довіз,
Сказати б, “до дитини”:

Він трударям, щасливим вщерть,
Ізплянував життя і смерть.

І ці раби були йому
Ще в тихім Ромодані,
Синедріонові тому,
Покірні і слухняні:

По плану там жили-були,
По плану дань плотили.
По плану в Комі прибули,
Кістками загатили…

Ну, словом, вийшло все як слід:
Загинув планово весь рід.
Все виконав злидарський клан.

Тільки Антон нарушив план.

Бо доля, бач, була не зла —
Свій план до нього довела.

IV
Загинув, вимер увесь рід
В снігах холодних Комі, —
Передавав усім привіт
Отим, що в Совнаркомі.

А я вцілів… На те, видать,
Щоби привіт той передать:

Щоб дати звіт про дні лихі,
Як смерть справляла тризну,
Як вимірали дітлахи
В епоху комунізму, —
Щоб всім вождям — привіт, привіт!
А “татові” щоб — “многа літ!”

Вцілів Антон, в тім пеклі зла
Не впав в червону Лету,
І смерть Антона не взяла —
Не здійснила декрету;

Він не горить, а ні в снігах
Не хоче загибати!
Благословила так його,
Вмиравши, бідна Мати, —

Заповіла, щоб все пройшов
І, скільки сили стане,
Щоби проніс її любов
Крізь горя океани,

Крізь прірви мук,
крізь смерти сни,
Через негоду чужини…
Щоб серцем все здолати зміг,
І її сльози в нім беріг:

Щоб плач за дітьми і жалі
Доніс до рідної землі

І там посіяв на степах
Навколо Ромодану,
Щоб прикрашала та печаль
Вітчизну богом дану…

І той здійснявши заповіт,
Ось я (Біда на ймення)
Пройшов Сибір і “Крим і Рим”
Із тим благословенням,

Не щез, не згинув в тім краю.
І от —
привіт передаю:

Усім вождям привіт-привіт!
“Отцю ж народів” — “многа літ!”

(Не многа літ життя й хвальби,
А многа літ гниття й ганьби!)

V
І де б не був,
куди б не біг, —
Позбутися Антон не міг
Отих, що все встають в очах,
Розгублені по всіх світах,
Кричать в ярмисі і в тиші
З глибин дитячої душі.

Не позабудеться ніяк
Все ЩО було, і ДЕ, і ЯК.

Мов запорожці-вусачі,
Встають діди похилі…
Він прокидається вночі,
Забути їх не в силі
І все, що збилось, як в коші,
На дні
дитячої душі.

Не позабудеться ніяк
Все ЩО було, і ДЕ, і ЯК.

Як умірали по ярах
Вигнанці з України,
Мов свічі гасли на вітрах
Жорстокої чужини,

Конали тихо, як малі,
Попухлі і недужі,
Від дум,
відчаю
і жалів,
Від голоду
і стужі, —

В країні Комі,
серед скель,
Серед снігів,
серед пустель.

Все ждали волі від людей
І — мерзли, мерзли кожен день.

Покірні кривді, як судьбі,
Старі діди печальні
І діти, що у боротьбі
Завжди були нейтральні,

Й дятьки могутні, як дуби, —
Тепер посохли від журби.

Вмірала юність онучат,
Краса і молодість дівчат,

Вмірало все (щоб знав естет!) —
І сестри, й батько, й мати…

І н е п р и х о д и в “ К о м і т е т ”
Ї х р е п а т р і ю в а т и !

Куди-и! Де все суціль тюрма —
Репатріяторів нема.

Та й не на те у тундрі ті
Їх перла власть лукава
Та й залишала: при “житті”,
Але без хат,
без пашпортів,
Без хліба
і без права!

Ні, не для того привезли
Сюди сталінські “орли”.

VI
Гей, мерли люди в Комі тій,
Не хочучи вмірати,
І не приходив ком-вертій
Їх репатріювати,

Ні той вертій, ні ком-естет,
Ні весь той комі-комітет.

Не рятував цих громадян,
Не повертав у Ромодан —
В Вітчизну пісні (й боротьби!),
Або й на “родіну” хочби.

Авже ж! Забули їх усі,
Цих “переміщених осіб”.

Лише манили журавлі
Назад до рідної землі —

Махали крильми з вишини
За сивою габою,
Гукали, кликали вони
Летіли за собою

Оцих, геть збутих в смерти сон,
Оцих таких “дисплейс-персон”

(Це ж ці слова такі сліпі
І є скорочено — “Ді-Пі”)!

І полетіли б з рештки сил
Та й обернулись в плями,
Так у Ді-Пі немає крил
Летіти з журавлями.

Та й все одно б — і в небесах
Їм ГПУ відтяло б шлях.

Ні, не приходив “комітет”
Їх репатріювати —
Ні генерал,
ані поет
Ні всі ті лавреати,

Ні ВКП з КП(б)У,
Ні всемогутнє ГПУ —

Ніхто з апостолів ідей
Не рятував оцих людей —
Оцих, геть збутих в смерти сон,
Оцих таких “дисплейс-персон”.

VII
І взяв Антон у серце їх
Та й геть поніс з собою, —
Побіг крізь ніч,
побіг крізь сніг
За тою
голубою
За мрією малий побіг
І всіх поніс крізь бурю й сніг.

VIIІ
Ганяв Антон по всіх стежках,
І так поза стежками,
По диких нетрах і ярах,
По бур’янах,
по пустирах,
Летів чагарниками —
Наосліп,
всторч
і навмання,
Як бідне дике вовченя.

Боявся смерти між пустель,
Але й жахавсь людських осель, —

Бо понад все боявсь людей,
А надто —
слуг “нових ідей”.

Минав їх здалеку, як міг,
І біг пустелями,
і біг.

Немов звірок,
малий синок
Великого Народу
Лишився він, як той листок,
Один з усього роду;

За хату мав терновий кущ,
За постіль — купу дерті…
І їв жабок в глухмані пущ,
Щоб з голоду не вмерти.

І божим щастям була мить,
Коли він міг їх ізварить.

Так біг крізь голод
і сліз туман,
Та все тримав на Ромодан,

На Ромодан!
туди!..
кудись…
Де народивсь
і жив колись.

Та тільки ж як його знайти?!
В який до нього бік іти?!

Порозбігались напрямки,
Позаростали всі стежки,
Хоча по правді (чи на зло) —
Для нього їх і не було.

Летів наосліп, навмання,
Як бідне дике вовченя,

Блудив у пущах —
у лісах,
Збивавсь з путі
в гірських пасах,

Минав людей,
жахавсь осель, —
Біг дикий і обдертий,
І їв жабок серед пустель,
Щоб з голоду не вмерти,

Але стремів усе вперед,
Усе вперед,
усе вперед…

Немов би Матінка вела —
Незрима
перед ним ішла.

ІХ
Так перебіг Антон ліси,
Поперебродив ріки,
Пройшов пустелі
й гір паси, —
Та й стрів міста великі.

І тут людської “доброти”
Уже не зміг він обійти.

У цім “обіцянім раю”,
Як вигнанець із нього,
Дістав він порцію свою
Життя його “нового”.

Без прав, без “виду” на буття,
Зацькований до краю,
Хлиснув “веселого життя”
Цей вигнанець із “раю”.

Було його по хідниках,
По бруках і по брамах,
Було його й на нужниках,
По всіх помийних ямах,

Було його в пилу доріг
Маленьких і центральних,
І часто сон його стеріг
В кльозетах привокзальних…

Немов звірок,
малий синок
Великого Народу,
Котився він, як той листок,
Один з усього роду
Без злочину і без вини
По смітниках “родной страни”.

Без прав,
без “виду на життя”,
Без милосердя й без пуття.

Х
І як він жив і вижив от, —
Ніхто того не знає,
Бо не давала і крихот
Йому “страна родная”.

Було його і по мостах,
Було й попід мостами,
Було його й по поїздах.
Було й під поїздами,
В притонах,
в тюрмах,
в норах, —
скрізь
Де “розцвітав соціялізм”,

Чи топак де “врагам на страх”,
Під спів тії “Катюші”
Цвіли по диких пустирах
“І яблоні, і груші”, —

Серед покидьків (не “творців”)
Цих “історичнійших” часів, —
Серед повій, серед старців
І серед зграй бездомних псів.

Й не міг збагнути до пуття,
Чому і чого ради
Не мав він права на життя
В країні цього ладу,

У цім такім “новім” краю —
В комуністичному раю.

ХІ
Пройшов вогонь і “Крим” і “Рим”,
В Уфі й поза Уфою,
Всього попробував з одним
З якимось “Мустафою”,

Набачився, як знову йшли
Раби в страшних колонах,
Як розкуркулених везли
В етапних ешелонах,
Як гнали товпища на схід,
Усе на схід,
в якийсь похід…

Набачився всього з лиця,
І сліз, і горя без кінця.

І серед “вільних” і “живих”
Навчився він пісень нових.
Про Колиму й про Магадан
Співав він з “Мустафою”,
Але й пісні про Ромодан
Родились під Уфою.

Стихійно ті пісні зпливли
Як десь невольників везли.

Таких пісень ніколи, брат,
Не заспіває лавреат!
Ані прославлений сурмач —
Отой “герой”, отой Кумач!
Ані Джамбул, ні той Бажан!..
Пісні про тихий Ромодан.

........................

Ой, Ромодан мій, Ромодан,
Чи бачив чудасію?! —
Пруть Полтаву в Магадан
Через усю Росію!..

Ой, Ромодан мій, Ромодан,
І де ж тебе шукати?!
Та паняймо в Магадан —
Будемо питати…

.........................

Про Ромодан і Магадан —
Такі пісні епохи!
Та тільки ж той, хто їх складав,
Не угадав от трохи,

Бо Ромодан не завезли, —
Його на інше прирекли.
Лиш поки це Антон уздрів,
Багато він пройшов шляхів.

Багато він спізнав всього.
Багато мучило його…

ХІІ
Та де б не був,
куди б не біг
Крізь розпач і гонитву,
Він сльози Матері беріг,
Як скарб
і як молитву.

Він ніс любови бризки ці
Пекучі і солоні,
І мови звук,
і на лиці
Тепло Її долоні

Туди, туди, за царство мряк,
За царство зла і мук моря,
В країну юности і мрій,
Що без надій
все снилась Їй.

Туди —
до дідівських могил,
Туди —
з останніх решток сил!..

І, мов звірок,
малий синок
Великого Народу,
Він з решток сил таки приповз
В свій край —
в колиску роду.

Із вантажем любови й сліз
Стежками
вовчими
приліз
В той край, що дітям Богом дан,
В той радісний далебі,
У той
казковий
Ромодан,
Мов
веселка
на небі!