Оксана ЗАБУЖКО

ЛИСТ ІЗ ДАЧІ

Здрастуй, любий! У нас ізнову
по кислотних дощах заіржавів город: почорнілі цурпалки гудиння
над землею стирчать, як на згарищі спалений дріт.
Я не певна, що сад
заціліє і цього року, хоча здалося б
його трохи попорать, підчистить, ти ж сам розумієш, — але,
як по правді, то я боюся ступати між ті дерева:
щокрок усе дужчає відчуття, ніби я наближаюсь до місця,
де у високій траві лежить піврозкладене стерво
і масною червою кишить, мов сміється на сонці.
Я стала лякатися звуків:
позавчора в гущавині саду щось дивне кричало —
схоже на нявкіт, чи рип монотонної гілки,
чи здушений ґелґіт гусачий, — водно на тій самій розпачливій ноті.
Чи пам’ятаєш суху берестину, оту, що минулого літа
вцілило громом, — гігантську обвуглену кістку?
Так от, мені часом здається, що це вона
верховодить над садом, і свійські дерева помалу
тратять природну тяму, мов заражені сказом пси.
Не знаю, як поводяться божевільні дерева —
може, сходять із коренів, наче трамваї із рейок. У кожному разі,
я тепер про всяк випадок на ніч кладу коло ліжка сокиру.
Втім, метелики все ще паруються, отже, шанси на гусінь
не підупали. В сусідки через дорогу
обродилась дочка — кажуть, трохи переносила:
хлопчик відразу з зубами й волоссям; можливо, й мутант, бо вчора,
тобто маючи дев’ять днів, закричав:
“Погасіть же ви врешті це небо!” —
і замовк, і більше нічого не каже; а так — цілком здоровенький.
От і всі наші новини. Якщо тобі вдасться
вирватись і приїхать на ту неділю,
привези мені щось до читання, найкраще —
незнайомою мовою. Ті, що знаю, вже геть зужилися.
Цілую. Твоя О.

***