Юрій АНДРУХОВИЧ
ФОТОПАВЛО
Чи легко упіймати застояне повітря
провулків архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?..
І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,
що клацає в порожне щелепа-апарат?
Таким, як наші, пискам — не місце у музеї,
бо ми — не те що камінь чи дикий виноград.
Та все ж фотографуєш. ЦІ невиразні більма
наповнити душею і зберегти в роках!..
Яка уважна камера, яка чутлива фільма —
просвічують бретельки і вени на руках.
Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,
а з річкової твані волого світить рінь —
коли навколо тьмяно і контури розмиті,
потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,
потрібно трохи солі, щоб очі проявити,
щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.
Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити!
І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.
***
© Юрій Андрухович. Всі права застережені.