Юрій АНДРУХОВИЧ

ЛІТОҐРАФІЇ СТАРОГО СТАНІСЛАВА

6. ПІДЗЕМНА ПІСНЯ БЕЗДОМНИХ

Кам’яна сорочка світу. Як вона холоне!
І тоді вони приходять, мов у скит.
У бездомних е таємні коридори і салони:
тліє промінь, як вологий сталактит.
Це їм небо, і земля,

і сліпий мішок —

це життя між кістяків і пустих пляшок.

О добірне товариство — темний цвіт галайстри:
недоріки, шарлатани, картярі.
І забрьохане жіноцтво — тротуарні айстри,
що своє відбовваніли при зорі.
І — найперше! — тьмяні душі нічиїх байстрят,
і печальні самокрутки у ротах горять.

Але — вище, вище, вище! — вечір під сурдинку,
там електрика, і панни, і фокстрот,
і концерти добродійні, і п’янка безодня ринку,
де вітрини аж охляли від щедрот.
І гуде блаватний газ по жарких печах.
І літають інші діти —

з крильми на плечах.

Але — нижче, нижче, нижче! — чорні попелища,
тіні глеків, тлінь полотен, згусла мить.
Ця дорога споконвічна, та ніяк не ближча —
не докличешся, хоч горло і кричить.
Тільки голос, мов у вату,— в груди цегляні,
і джерел холодний подзвін гасне в глибині.

Тільки діти чують більше: ось росте зелене,
пробиваючись у місто з-під землі.
Це життя пішло на весну, хворе і шалене,
з голубами і грифонами на тлі.
День в очікуванні світла, мов напнутий лук,
і ростуть майбутні сурми

з підземних рук…

***