Юрій АНДРУХОВИЧ

ЛІТОҐРАФІЇ СТАРОГО СТАНІСЛАВА

4. МОНОЛОГ МАНЕКЕНА З ПАСАЖУ ҐАРТЕНБЕРҐІВ

Сади галантерей, букети біжутерій,
панчохи для панянок, вуальки для вдів —
сумно, брате, сяяти в газовім етері,
хоч би хто вітрину каменем розбив…

Фраки й манжети, шагренева шкіра,
рум’яна й білила, фарби для губів —
сумно, сестро, нидіти —

шиї на шарнірах,

якби не шарніри, я б тебе любив…

Якби мені легені в дерев’яні груди,
крикнув би — здригніться, блудниці й прошаки!
Досить бовваніти, тротуарні люди!
Хіба ви манекени? Таж навпаки!

Але я німію. Стовбичу і плачу
над видихом парфумів і мелодрам —
сумно, люде, бачити: мов циганську клячу,
слинячи купюри, мацають крам.

Медальйон за груди, мушмула на скроні,
нишпорять по душах, як по плащах,
а тоді виносять милості в картоні,
темно, як у лісі, в їхніх очах.

І летить на площу, мов пелюстя сажі,
паперова хмара чорних лотерей —
сумно, боже, дихати —

в райському пасажі

сотвори з дерева нових людей!..

***