Юрій АНДРУХОВИЧ

* * *

Сади будинків — цегляний едем,
де лагідно мовчать скульптурні звірі,
де ранні позивні тремтять в ефірі,—
ми їх на мову птаства покладем.

Поля дахів лежать, мов заповіт,
розліт вікна дорівнює вітрилу,
і тихо сяє з-під каміння й пилу
рослинний пломінь — давній горицвіт.

Ми входимо. На небі — смуга дня.
Ми схожі та близькі, немов рідня,
і кругло пахне хліб о сьомій ранку.

І віриться в безодню висоти,
і на руках так хочеться нести
цю плинну площу, цю небесну бранку.

***