ЛАБІРИНТИ
Лабіринтами болю,
Навпомацки, блукаючи в темноті,
Натикаємося на ідолів,
Що себе записали в святі.
Відчуваємо холод скронями,
Завмираємо від страху,
І затиснувши очі долонями,
Накликаємо долю лиху.
Наші спини палають синцями і ранами
І розтрощені ноги об каміння епох,
Нам здається, що ми розпрощались з кайданами,
Але ми ще лукавимо, бачить Бог.
Це в свідомості нашій — пишатися таврами
І розмазувать сльози по білих щоках,
Щоб біда пробігала по нас мінотаврами
І мочилась на скривджених
Наших кістках.
Наші душі дощами із безвісті сіються,
Іншим родять, посіяні нами думки.
Ми крізь темінь волочимо тіло на милицях
До убогих церков, як сліпі жебраки.
О, подайте ж нам,
Скривдженим власною кволістю,
Киньте зрадженим дітьми за вдачу сільську!
Наодинці зі світом — і власною совістю,
Ми іще поблукаєм на довгім віку.
Ми іще навчимось за Несправдженим плакати.
Сльози вимиють сіль з наших світлих очей.
Неофіти, покриті кривавими плахтами,
Ми запалимо вогники наших свічей!
І розступиться тьма аж до самого обрію,
І скінчиться удосвіта довгий похід…
Так збувається те, що накреслено долею —
Лабіринти упертих виводять
У світ…
***
© Анатолій Матвійчук. Всі права застережені.