Марія МАКУХА
ЛЮБОВ
Усе тепер до болю зрозуміле,
нестерпно легко стало хрест свій нести,
собор єства, закляклого в пориві
зсередини покрили зрячі фрески.
І вже біліє голубом політ,
під куполом, націленим в безмежжя.
Хто йде сюди?..Чи Бог, чи неофіт,
ступаючи натхненно й обережно?
Хода його знайома й потойбічна.
до сліз близька, а шлях прямий, як
промінь,
його зіниця цілиться у Вічність,
він зітканий із сонця і симфоній.
І ось, крилатим духом одержима,
радію неминучості свободи –
я хочу так, як він, покірно,
згоріти, щоб осяяти висоти.
1998 р.
© Марія Макуха. Всі права застережені.