Петро КОНОНЕНКО

КНЯГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ

Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: “Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною…” скрізь. Коли 1983 року вийшла найповніша книжка “Вибраного” О. Лятуринської (з передмовою Ю. Шевельова), стало очевидним: Лятуринська — одна з найвидатніших оригінальних постатей української поезії (духовної культури в цілому) і її ім’я з достатньою підставою ставиться між іменами Лесі Українки і Ліни Костенко. При цьому береться до уваги як вагомий творчий доробок, так і масштаби неординарної особистості та тернистий життєвий шлях, що, як відомо, є мало не обов’язковою реальністю кожного талановитого українського митця-патріота.

Народилася Оксана Лятуринська 1 лютого 1902 р. на чарівній Волині в українській шляхетній сім’ї. Це й визначило як її долю, так і характер: в дитинстві — зачарованість таємничо-безмежною природою рідного краю та інтелігентністю середовища, а юність та молодість співпали з найзначнішими та найтрагічнішими водночас процесами першої чверті XX століття: спочатку — коли народжувалася суверенна Україна й квітли надії на щастя, а потім — коли знавіснілі орди ворогів незалежності Вітчизни нищили її буйну свободу й українська інтелігенція або гинула у боях, або опинялася у вигнанні, і не уславлена за свої муки та рани, за любов до народу, а обпльована й проклята…

На вигнанні можна було чи зів’янути серцем, чи озлобитися і зректися мети, стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела Лятуринську з тими, для кого Україна довічно лишалася Сонцем, що дає життя і небу, й землі, з тими, хто, й гинучи, вірив у неї: Юрієм Дараганом і О. Ольжичем, Олексою Стефановичем Юрієм Липою, Оленою Телігою і Євгеном Маланюком, іншими, хто входив до української “польської” та “празької” поетичних шкіл. Там і сформувалося гуманістичне та поетично-мистецьке кредо О. Лятуринської: як найвища мета — щастя вільної, благородної, духовно багатої особистості в суверенно-гордій державі, а шлях до неї — любов і краса, царство свободи й гармонії.

Головне для духовної еліти цього покоління полягало у відродженні української нації, держави, культури, мови. Однак, як зазначав Є. Маланюк, це були представники “спізненого покоління”, бо “визвольна війна для нас була скінчена”, осмислення уроків минулого призводило до гірких висновків, особливо при читанні Д. Донцова та “Листів до братів-хліборобів” нещадного своєю логікою Липинського, а головне, що вони жили мрією про діяльність на благо Вітчизни, але брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життєвої діяльності бракувало. А надмір енергії владно кликав як стій до національної творчості в сфері хоч би лише духовної України. Таким чином поставали “Суворість” Липи, “Зодіак” Мосендза, “Рінь” Ольжича, “Княжа емаль” Лятуринської… — книжки, безперечно, літературно повновартісні, історично важливі, ба й навіть “історіотворчі”.

Перша книжка О. Лятуринської “Гусла” вийшла тільки 1938 р., але її пізній вихід свідчив лише про надзвичайну самовимогливість авторки. Поетеса прагла не просто виспівати себе, а знайти свій власний і зміст, і стиль. Тож логічно, що друга збірка — “Княжа емаль” (1941) — виявила народження майстра. Видані в Празі, обидві книжки скоро стали раритетами. А трикнижжя О. Лятуринської — “Княжа емаль”, “Гусла”, “Веселка”, видане 1955 р. в Торонто, стало важливою віхою не тільки в творчості поетеси, а й у всій українській поезії.

Пояснюючи причину захоплення трикнижжям, критики відзначали: “Княжа емаль” і “Гусла” — “це б е з по с е р е д н є відношення до феномена краси, чи то буде природа, краєвид, рослина, чи то буде твір мистця”, це — “несподіваний, незнаний перед тим… творчий світ” (Д. Віконська). Лятуринська це втілена в творчість історична пам’ять народу і “органічно зв’язана з національно-народною творчістю” (О. Ольжич). При цьому прикметне, що вона “засадничо шукає органічного зв’язку з напівмістичною та релігійною символікою нашої народної пісні” (В. Державин) і навіть “через млу сторіч велику чаклує душу” (Коровицький). Однак Лятуринська не тільки і не нарочито в минулому. Вона “є як би “регіональне” скупчена у Волинській землі, починаючи від неоліту (“Печерні рисунки”) і аж до сучасности. Хоч і на сучасність поетка дивиться “крізь віки”… Гримить у її віршах варязька криця Святослава, проймає суворою ніжністю туга Ярославни. Але все те — то не “літературний засіб” і не “маніра”: якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської… однієї з найяскравіших “жон руських” нашої поезії” (Є. М.).

І найяскравіших не тільки за тематично-ідейною оригінальністю та глибиною. Поезія Лятуринської “глибока, і, хоч які прозорі її хвилі, не завжди легко побачити дно, оскільки та поезія — як строга, сказати б, аскетична, так і безмежно-розмаїта поетикою, що поетеса бере як від пластики архітектора, так і від буйноти засобів романтика й реаліста; вражає багатозначністю образу, властивою символічній поезії”,— зауважував Ю. Шевельов 1955 р. У передмові до “Зібраних творів” 1987 р. він не тільки ствердив свої захоплення, але й поширив на багатогранну творчість О. Лятуринської.

І для цього були достатні підстави. “Лятуринська,— наголошував Ю. Шевельов,— має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного” (“Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською”). А здобуту інтенсивною роботою її духу: з одного боку, по пізнанню сутності (змісту і форм) великого світу природи й людей, а з другого — по самопізнанню, осмисленню свого місця (5 ролі, місії) в тому світі. До того ж засобами естетичними. Тож природно, що дух пізнання не міг обминути і явищ, котрі втілювали ідеал краси і, сказати б, антиприроди, антигуманізму, антидобра, а тому — антикраси.

Тим більше що дух Лятуринської обіймав тисячолітній простір і час, а себе і сучасників вона бачила через призму реалій та уроків Вітчизни від язичницької епохи до Київської Русі і від Гетьманщини до XX століття.

1986 року в Торонто вийшла незвичайна книжка О. Лятуринської — “Великодний передзвін”: книжка “писанок і поезій”. На особливому місці у ній — дивосвіт українських писанок, що були витвором Лятуринської. У ній авторка зауважувала: “писанка — наш предківський скарб, мов жива, конче мусить промовляти, як із давен-давна, до кожного з нас про весну, про онову, про перемогу добра і світла”. Тому на кожній із них — сюжет-символ, що повертає нас то до таємниці народження всього живого, то до символів життя і смерті, добра чи зла і обов’язково — безсмертя, добротворчості людини. У “Великодні І” Лятуринська так розкривала призначення цього типу “творів”:

Щедрот своїх не зменшуй ти!
Дай всьому, Дажбоже, пуття
й дари водою освяти:
цей символ вічного життя —
яєчко писане, райце,
і коровай наш, он який,
округлий, мов твоє лице,
й такий, такий же золотий!

Уважний читач не може не пригадати могутньої симфонії П. Тичини “Золотий гомін”, у якій поет відображував “гомін” віків та поколінь від Київської Русі до національно-визвольної революції 1917—1918 рр. І не тільки за принципом асоціативності мислення та сприйняття. О. Лятуринська, як практично усе її покоління, також не оминула чарів поезії Тичини, бо за нею стояли і прагнення, дух і доля віків.

Однак вона — не медіум. О. Лятуринська — це самодостатній талант із власним світовідчуттям і світорозумінням.

її звернення до писанок — то відповідь на поклик душі відбити народний дух від його найпервісніших до наймодерніших форм, від нашого прадитинства, коли панувало таємничо-поетичне сприйняття світу, до віку раціоналізму, коли поезія нерідко зберігається лише у споминах, у підсвідомому.

Іншою формою відповіді, але на той же поклик стає і поезія.

Зуб, ратище, копито, пазур.
То муж ішов на силу вражу.
Сурмив тут мамут. Тут ведмідь
печерний вів кошлатий слід.
Кружляв тут яструб в яснім небі,
по озеру плив чорний лебідь…—

таким одним із “Печерних рисунків” починалася “Княжа емаль”, у якій коли формально, то й справді були лише відбитки написів на печерній стіні. Без жодної філософії. Але у тім і суть, що для Лятуринської знаки епох та поколінь — то і е синтез вищої, як і віщої, філософії! Для поетеси минуле — то знаки буття й душі людини. Тому “печера” язичника — то не лише помешкання, а й спосіб його життя: не тільки раціонального, а й поетичного, адже він дбає не лише про побутову, а й про духовну сфери життя.
Цей язичник не випадково від “печерних рисунків” прийде до творення “княжої емалі” — естетичних шедеврів нового покоління, адже у нього панує не тільки доцільно-природний, а й філософсько-державний підхід до оточення, себе і будучини.
І найголовніше, що цей пращур-державник породить як лицарів Святослава (з їх варязькою крицевістю натури), так і борців за свободу доби Гетьманщини з її блискучою епохою барокко та витвореними Конституцією П. Орлика й Києво-Могилянською академією, а також XX ст.: і тих, що загинули за свободу Вітчизни, і тих, що, як О. Ольжич, Ю. Дараган, О. Теліга, підхопили прапори батьків, щоб нагадувати світові: Україна — скорена, вона — безсмертна, бо вона — державна:

Не знаєш гасла — боронись!
Освячений держу я спис.
Я попіл бороню батьків,
героїв славу, честь борців.

Зухвальче, чолом, оком ниць!
Тут недоторканість гробниць,
багаття, і священний дуб,
і Володимирів тризуб.

(На варті)

А причина — в безсмерті духу народного, що черпає свою силу не тільки в державотворчій філософії пращурів, а й в безсмерті не “позичених” (візантійських чи римських), а своїх богів (“Ти ще не вмер, ти ще не вмер! Через розбурханим Дністер з Дніпра та видибаєш, Боже! Впадуть долів боги ворожі…”).

“Веселка”, “Бедрик”, “Ягілка”, “Туга”, “Чар-зілля”, переспіви і переклади “З книги життя”, збірка оповідань “Материнки” О. Лятуринської — то поетичний літопис не лише матеріального буття, життєдіяльності поколінь, а й буття Бога в душі людини. Безмежний світ і безмежне переломлення його в свідомості людей — тому й форми та поетика творів О. Лятуринськоївідбивають і всю розмаїтість та цілісність тієї безмежності, і віковічну оновлюваність форм вираження її.
Лірика й епос, буйне торжество переможців — і глибинна печаль принижених, безхмарність дівочих надій — і лукава іронія досвідченої жінки — усе те знаходить у творах поетеси не тільки майстерне, а й органічно-мистецьке втілення в образах і картинах, що й дало підставу Є. Маланюку написати: “досконалість, ця стилева завершеність поезій Лятуринської наче аж затривожують… Але авторка уміє вдержатись на цій острій границі, і її поетичні емалі переливаються, пульсують і шумують вічним життям справжнього мистецтва”.

Померла Оксана Лятуринська 13 червня 1970 року. Та радісно, що її доля — то доля усіх талановитих митців: її твори повертаються до життя і разом з тим починається нове життя славної доньки України.

***