Хома Данилець

* * *

Твоя туга не перейде ніколи.
Змирись із цим. Долай свою межу.
Ти бачив світло ген на видноколі,
але у визначений час не досягнув
яскравого котрастного окружжя, —
по кісточки тобі — пухка земля,
по пояс — осока, що у калюжах
вишукує нестримного життя.
Іди — не йди: до чого примірятись,
яких нових бажати стильних шат?
Торкнись трави — і хвиля колисатись
піде до найвіддаленіших хат.
Зорі не буде. Зорі не проблиснуть.
Не розмахнеться крилами вітряк.
А вірші — що? Сторінками прокиснуть
там, де гуляє вітер-одинак.
І сподівання кануть в новий вимір,
у площину мурованих надій:
Пилок егоцентричний без упину
облазить, як шерстинки на хутрі;
сповзає по стеблинам осоковим
і зрошує затоптану межу.
Регоче дощ, що юнаком безмовним
я мріяв, що і час пережену.
Не перегнав. Не вишпортався з глини.
Кружальце світла — блим! — в іконостас.
Пилок осілий і запал дитинячий
притоптує незнаний конопас,
що випасає свої мрії — коней
на полі неприм'ятої трави.
Лети вперед! Десь там на видноколі
я бачив: світло сяє з борозди.

***

Джерело: Едуард Рахімкулов