Джордж Ґордон БАЙРОН (в перекладі Д. Загула)

МАЗЕПА

XVIII

Вже сонце сіло… Все ще я
Лежу, прив'язаний до трупа
Вже задубілого коня,—
Я вже гадав, що в спільну купу
Змішається наш порох тут…
Туманні очі смерти ждуть —
Рятунку я не ждав для себе.
Востаннє глянув я по небі
Пригаслим зором вздовж і вшир,
І бачу, як німим простором,
Уже побачивши свій жир,
Кружляє нетерплячий ворон;
Навряд чи схоче ждати він,
Поки настане жертві скін!
Спускався він все нижче й нижче,
Ще трохи покружляв і сів,
І знову далі полетів,
І знов сідав — щоразу ближче.
Я бачив тріпотіння крил,—
Так близько був він наді мною,
Що я б дістав його й рукою,
Коли б на це мав більше сил.
Та досить і слабого руху,
Одного шурхоту піском
І кволого, хрипкого звуку,
Щоби прогнать його цілком.
А більш нічого вже не знаю,
Хіба одне — в останнім сні
Якась чарівна зірка з раю
У вічі сяяла мені
Із мерехтливого проміння…
А там — холодне отупіння,
Важке, незглибне почуття,
Як я вертався до життя,
То знову наближавсь до смерти…
А потім знов дихання сперте,
Легонька дрож… і забуття…
Що серце й жили похололи —
Вже й іскор у мізку нема —
Важке зідхання… гострі болі…
Ще стогін — і… нарешті тьма…

* * *